І шелестом трав і скрипінням дерев
 Наче клич бойовий пролунав;
 Мов стогін останній, ісповнений люттю,
 Як грім та як лезо Заграв

 А хмари тим часом під батогом вітру
 Втікали з галявин небесних
 Щоб погляду Батька надати дорогу
 І ліс у пошані завмер

 Та нечисть ворожа спустошливим кроком
 Все йшла у міжгір’ї вперед
 І була невпинна жага її смерти,
 Спустошень, нещастя та бід

 І поодинокі Герої, що стали
 Шляху її наперекір
 Згоріли у полум’ї хижім та дикім,
 А дощ їхній попіл ізмив

 І Батько поглянув на гори і та кручі,
 На випалені полонини
 І своє пророцтво промовив до Крука,
 Свій образ явивши незримий:

 «ЦЮ ЗЕМЛЮ ПРАДАВНЮ, ЛІСИ ТА ДІБРОВИ,
 СТЕПИ ТА РІЧКОВІ ПОРОГИ,
 НЕЩАСТЯ ТА МУКИ ТОДІ ЛИШ ПОКИНУТЬ,
 ЯК ЧЕСТЬ СТАНЕ СЕСТРОЮ КРОВИ!»

 Голос замовк і лиш гуркіт каміння,
 Що зірвалось із скель крутих
 Лунав іще довго під плач водоспадів,
 Та й він трохи згодом затих...