Срібним шляхом піднявся місяць
 У небо чорне мов, спалена віра
 І сяйвом своїм величним та чистим
 Він ніжно торкнувся могутнього Лісу.

 Той спав у пітьмі своїх крон і коріння
 І бачив у снах своїх мохи та трави
 Дерева незрушно стояли, мов вої
 Вони свою честь і красу не ховали.

 А зорі світили мов очі у вовка
 І в річці їх блиск не відразу тонув
 Вона на руках своїх довгих й холодних
 Їх сяйво несла поміж гір.

 І морок густий обплітав все навколо
 Він шелестом листя до хмар промовляв
 Усе розповів він про пні і про сосни
 Про все, що було і не було казав.

 Вже Ліс не дрімав, він підвів свої скроні
 І тіні дерев стали наче живі
 Земля віддавала свій жар, що в полоні
 Тримала за дня для нащадків своїх.

 І гори диміли своїми вершинами
 І пара їх знов поверталась в дощі
 Повітря в’язке, як туман понад озером
 Блукало у Лісі нічнім…

 І крук величезний, неначе не птаха
 Летів понад лісом, вершинами гір
 Він поглядом мудрим, прискіпливим, гострим
 Свій Ліс оглядав за велінням Богів.

 І бачив він там посеред самого Лісу
 Поодаль галявин і стежок вузьких
 В гнізді, що він звив із терпінням й надією
 Своїх, не живих вже синів…