Влітку, коли нагріваються обручки і нігті
на пальцях чоловіків в привокзальних готелях,
і в сутінках діти з новобудов
до сердець притискають чорні футбольні м’ячі;

В темряві, коли видихається у винарнях рожеве вино,
повільний, ніби слимак, потяг на Будапешт,
запилений і ламкий, проїжджає під місяцем.

Померши одного разу, ти продовжуєш шлях
через нічні двори і помічаєш як
смерть тримає в руках м’ятні цукерки
і роздає їх дітям на привокзальних пустищах.

Влітку, коли вивертається тепла підкладка життя,
коли розбиваються малолітражки кольору твоєї губної помади,
з дому виходить старий аптекар,
котрий лікує всіх аспірином кожного дня,
граючи зі смертю в якусь невідому гру;
життя не почнеться без тебе — сміються жінки на площі,
жити значить померти — скажуть тобі одинокі кур’єри,
які переносять в наплічниках сухі небеса.

Померши одного разу, ти відступаєш в тінь
і дивишся як твоє тіло безпорадно шукає
тебе самого між стебел густої трави;
померши посеред літа,
обірвавшись на линвах, натягнутих листоношами,
душі померлих, наче чіпкий деревій,
прорізають в повітрі свої вертикалі.

Спробуй, коли вже знатимеш як,
спробуй, вирви мене з нічного нутра країни,
вирви з невидимих витяжок в небі,
якими до нас проходить любов.

Хто перешкодить, хто вижене, дівчинко,
комах і духів із твого тіла?
Під літнім небом наша з тобою земля
так щемко пахне щоліта місяцем і бинтами.

...По смерті ступивши півкроку вбік,
бачиш крізь шви у повітрі
як таємні кіномеханіки спроектовують
на твоє тіло
великий небесний кінематограф,
щоби на світло його летіли
душі покійників
і смарагдові тіні жуків...

Летом, когда нагреваются обручальные кольца и ногти 
На пальцах мужей в привокзальных отелях,
И в сумерках дети из новостроек
Прижимают к сердцам черные футбольные мячи

В темноте, когда выдыхается в винокурнях розовое вино,
Медленный, как слизняк, поезд на Будапешт,
Запылённый и ломкий, проезжае под месяцем.

Умерев однажды, ты продолжаешь путь
Через ночные дворы и замечаешь, как 
Смерть держит в руках мятные конфеты
И раздаёт их детям на привокзальных пустырях.

Летом, когда выворачивается тёплая подкладка жизни, 
Когда разбиваются малолитражки цвета твоей губной помады,
Из дома выходит старый аптекарь,
Который каждый день лечит всех аспирином,
Играя со смертью в какую-то невидимую игру;
Жизнь без тебя не начнётся — смеются женщины на площади,
Жить - значить умереть, скажут тебе одинокие курьеры,
Которые переносят в наплечниках сухие небеса.

Умерев однажды, ты отступаешь в тень, 
И смотришь, как твоё тело беспомощно ищет
Тебя самого меж стеблей густой травы;
Умерев посредине лета
Оборвавшись на бечевках, натянутых почтальонами,
Души мёртвых, как цепкий тысячелистник,
Прорезают в воздухе свои вертикали. 

Попробуй, когда уже будешь знать, как,
Попробуй, вырви меня из ночного нутра страны,
Вырви из невидимых вытяжек в небе,
Которыми к нам приходит любовь. 

Кто помешает, кто выгонит, девочка, 
насекомых и духов из твоего тела? 
Под летним небом наша с тобой земля
Так остроярко пахнет месяцем и бинтами каждое лето. 

...По смерти ступивши полшага вбок
Видишь сквозь швы в воздухе
Как тайные киномеханики спроецируют 
На твоё тело
Большой небесный кинематограф, 
Чтобы на свет его летели
Души покойников
И изумрудные тени жуков...