Мій потяг суттєво затримувався. З почуттями інколи так само: ти вже встиг поскладати речі, розстелити постіль, максимально зручно влаштуватись на мінімально комфортній полиці, і в той момент провідниця несе квиток із щойно знайденою там похибкою. На вихід!
Мені інколи страшно уявити, скільки у кожному з нас живе симпатій, і як безжально ми вміємо їх хоронити. А на сороковину смерті абсолютно безсоромно та невчасно стараємось воскресити. Так не буває…
Мертвих провідують у снах та молитвах, на яву вони смердять зрадами, образами та горем… Так завжди. Кидають в труну і везуть кудись в невідомість. Люди надто ненадійні створіння, щоб очікувати від них чогось більшого.
Я знову сидів в зручному теплому потязі, де ті почуття народжуються і помирають майже у кожному вагоні. Крізь найменші щілинки вікна долинав солодкий аромат мандарин, що наповнював затишком купе, в яке вона за мить ввійшла.
Неоднозначний погляд, який означав так багато. Розмова, що проходила без слів. Її несподівана втома, що манила у ліжко та гарантувала, що ми щось таки проспимо. Той сон вже і так безліч разів транслювався, він зрозумілий без субтитрів. Потрібно слухати музику.

З людьми усе, як з піснею. Коли спочатку слухаєш без упину, а потім перемикаєш з перших акордів…