називала рибою, не просила нічого взамін
тільки знати, що я десь є на оцьому світі 
білому, наче сіль тропічних морів, 
яка в’їдається в шкіру 
і жодною рідиною її не витравиш звідти
казала, що буде писати, не питала адреси, а втім
завжди присилала поштівку з якогось незвичного 
міста
де (на поштівці, тобто) руїни старих стін
чи страви місцевої кухні 
і кілька слів:
що скоро повернеться, що вже видно світло 
в кінці тунелю, і що це, безумовно, не поїзд
називала рибою 
писала, що дуже хоче торкнутись рукою
я не заперечував я чекав я навчився плавати
я вивчив напам’ять усі прибережні води 
я перестав виходити на берег, 
що її не проґавити,
а вона – не приходила
я забув, як це – розмовляти, і як це – дихати, 
врешті-решт я зробився рибою, 
мовчазною і сильною 
то якого такого милого 
якого такого милого
вона повернулася
і з води мене вийняла?