***
Сім'я вечеряє в саду…
Я так люблю це уявляти,
Як в тихім смерку, біля хати,
Сім'я вечеряє в саду.
Весела мати, дітлашня,
Смаглявий батько – щойно з поля.
І замовкає гамір дня.
Й парує в мисці бараболя.
І гойдалка. І ген за крок,
В траві – малесеньке відерце.
І, мов гороховий стрючок,
Молодичок на небо здерся.
– Ще б додала сюди хрущів, –
Докине критик іронічний, –
Це вже було. Мільйон разів!
– Так, – відповім, – це буде вічно! –
Я повторю, мов одведу,
Немов якесь замовлю лихо:
Сім'я вечеряє в саду,
І так у світі тихо-тихо!
Я імена речей земних 
Укотре вимовлю затято.
Я вірю в слово-оберіг.
Де ж, як не тут, йому стояти?