А я міг би бути поетом, ловити моменти натхнення і вірити в осінні депресії, римувати лікерні спогади, малювати галерею із власних снів.
А я мав би посміхатись частіше, забуватись в нічних маревах і писати хепіенди. Натомість проектую власну Малену, жінку запаху диму і кольору мокко, незриму Глорію з очима прозорими…

А мені б до ранку дочекати, не захворіти твоїми простудами, не заснути, не задихнутись, не промокнути…
Цей дощ не надовго, цей дощ назавжди.
А ти залишся слідом помади на запясті, 
важкою тінню на стомлених плечах…

Я гублюсь, пручаюсь, ламаюсь, 
і будуючи міцні стіни любові, 
мимоволі стаю заручником своєї ж неволі…

Оголююсь тут перед вами,
за іронією ховаю фаталізм…
Заваривши гущу фрустрацій, випиваю їх залпом, і вдивляючись в сліпоту, намагаюсь перекричати тишу.

Не плутай: самобутність свободу самотність,

тулись до ран моїх, цілуй покусані губи,
знаєш, інколи обман звучить значно чесніше за правду.
І як захочеш піти, тоді краще – стріляй, 
але патронів завжди буде замало…