Якби ви пішли, паничі, 
Де люде плачуть живучи, 
То ви б елегій не творили 
Та марне бога б не хвалили, 
На наші сльози сміючись. 
За що, не знаю, називають 
Хатину в гаї тихим раєм. 
Я в хаті мучився колись, 
Мої там сльози пролились, 
Найперші сльози. Я не знаю, 
Чи єсть у бога люте зло, 
Що б у тій хаті не жило? 
А хату раєм називають!
   Не називаю її раєм, 
Тії хатиночки у гаї 
Над чистим ставом край села. 
Мене там мати повила 
І, повиваючи, співала, 
Свою нудьгу переливала 
В свою дитину... В тім гаю, 
У тій хатині, у раю, 
Я бачив пекло... Там неволя, 
Робота тяжкая, ніколи 
І помолитись не дають. 
Там матір добрую мою 
Ще молодую — у могилу 
Нужда та праця положила. 
Там батько, плачучи з дітьми 
(А ми малі були і голі), 
Не витерпів лихої долі, 
Умер на панщині!.. А ми 
Розлізлися межи людьми, 
Мов мишенята. Я до школи — 
Носити воду школярам. 
Брати на панщину ходили, 
Поки лоби їм поголили! 
А сестри! Сестри! Горе вам, 
Мої голубки молодії, 
Для кого в світі живете? 
Ви в наймах виросли чужії, 
У наймах коси побіліють, 
У наймах, сестри, й умрете!
   Мені аж страшно, як згадаю 
Оту хатину край села! 
Такії, боже наш, діла 
Ми творимо у нашім раї 
На праведній твоїй землі! 
Ми в раї пекло розвели, 
А в тебе другого благаєм, 
З братами тихо живемо, 
Лани братами оремо 
І їх сльозами поливаєм. 
А може, й те ще... ні, не знаю, 
А так здається... сам єси... 
(Бо без твоєї, боже, волі 
Ми б не нудились в раї голі). 
А може, й сам на небеси 
Смієшся, батечку, над нами 
Та, може, радишся з панами, 
Як править миром! Бо дивись: 
Он гай зелений похиливсь, 
А он з-за гаю виглядає 
Ставок, неначе полотно, 
А верби геть понад ставом 
Тихесенько собі купають 
Зелені віти... Правда, рай? 
А подивися та спитай! 
Що там твориться у тім раї! 
Звичайне, радость та хвала! 
Тобі єдиному святому 
За дивнії твої діла! 
Отим-бо й ба! Хвали нікому, 
А кров, та сльози, та хула, 
Хула всьому! Ні, ні, нічого 
Нема святого на землі... 
Мені здається, що й самого 
Тебе вже люди прокляли!
[Перша половина 1850. 
Оренбург]