Посіяла людям
літа свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко -
і тихо пішла за межу.

- Куди ж це ви, мамо?! -
сполохано кинулись діти.
- Куди ж ви, бабусю? -
онуки біжать до воріт.
Та я недалечко...
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти...
А ви вже без мене ростіть.

- Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю,
У сон поведе у казках?
- А я вам лишаю 
всі райдуги із журавлями
І срібло на травах, 
і золото на колосках.

Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
чекали на нас край воріт.
Та ми переробим 
усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю.
Навіки лишайтесь. Не йдіть.