На Щуку хтось бомагу в суд подав, 
Що буцім би вона такеє виробляла, 
Що у ставку ніхто життя не мав:
Того заїла в смерть, другого обідрала. 
Піймали Щуку молодці
Та в шаплиці 
Гуртом до суду притаскали, 
Хоча чуби й мокренькі стали. 
На той раз суддями були
Якіїсь два Осли,
Одна нікчемна Шкапа
Та два стареньких Цапа,- 
Усе народ, як бачите, такий
Добрячий та плохий. 
За стряпчого, як завсігди годиться, 
Була приставлена Лисиця... 
А чутка у гаю була така, 
Що ніби Щука та частенько, 
Як тільки зробиться темненько, 
Лисиці й шле - то щупачка, 
То сотеньку карасиків живеньких
Або линів гарненьких... 
Чи справді так було, чи, може, хто збрехав
(Хто ворогів не мав!),-
А все-таки катюзі, 
Як кажуть, буде по заслузі. 
Зійшлися судді, стали розбирать:
Коли, і як воно, і що їй присудити? 
Як не мудруй, а правди ніде діти.
Кінців не можна поховать...
Не довго думали - рішили - 
І Щуку на вербі повісити звеліли. 
- Дозвольте і мені, панове, річ держать,-
Тут обізвалася Лисиця.- 
Розбійницю таку не так судить годиться:
Щоб більше жаху їй завдать
І щоб усяк боявся так робити, - 
У річці вражу Щуку утопити! 
- Розумна річ! - всі зачали гукать. 
Послухали Лисичку 
І Щуку кинули - у річку.