Вона  була  красуня  з  Катеринівки.
Було  у  неї  п'ятеро  вже  вас.
Купляла  вам  гостинчика  за  гривеник,
топила  піч  і  поралась  гаразд.

Ходила  в  церкву,  звісно,  як  годиться.
Галдущики  сушила  на  тину.
Така  була  хороша  молодиця
і  мала  мрію  гарну  і  чудну.

У  ті  часи,  страшні,  аж  волохаті,
коли  в  степах  там  хто  не  воював,  -
от  їй  хотілось,  щоб  у  неї  в  хаті
на  стелі  небо  хтось  намалював.

Вона  не  чула  зроду  про  Растреллі.
Вона  ходила  в  степ  на  буряки.
А  от  якби  не  сволок,  а  на  стелі  -
щоб  тільки  небо,  небо  і  зірки.

Уранці  глянеш  -  хочеться  літати.
Вночі  заснеш  у  мужа  на  плечі.
Де  б  маляра  такого  напитати?
Навколо  ж  орачі  та  сіячі.

Уваживши  ту  мрію  дивовижну,
приходив  небо  малювать  шуряк.
Вона  сказала:  -  Перестань,  бо  вижену.
У  тебе,  -  каже,  -  небо,  як  сіряк.

Якийсь  художник  у  роки  голодні
зробити  небо  взявся  за  харчі.
Були  у  нього  пензлі  боговгодні,
став  на  осліп,  одсунув  рогачі.

У  нього  й  хмари  вигинались  зміями,
уже  почав  і  сонце  пломінке.
Вона  сказала:  -  Ні,  ви  не  зумієте.
Злізайте,  -  каже.  -  Небо  не  таке.

Вона  тим  небоа  у  тій  хаті  марила!
Вона  така  була  ще  молода!
Та  якось  так  -  то  не  знайшлося  маляра.
Все  якось  так  -  то  горе,  то  біда.

І  вицвітали  писані  тарелі,
і  плакав  батько,  і  пливли  роки,  -
коли  над  нею  не  було  вже  стелі,
а  тільки  небо,  небо  і  зірки...