Лев Валерьянович Куклин. СОН

С рождением сына мне снятся странные сны,
Как будто погибший отец мой вернулся с войны.
Моложе меня мой отец, а по-новому – дед,
Он входит в квартиру, в солдатскую форму одет.
За шторой плывёт в облаках молодая луна,
Убитый отец мой неслышно стоит у окна,
Потом над кроваткой склоняется с тайной мечтой,
На внука глядит, прикрывая щетину рукой.
На внука глядит, что похож на него и меня,
И молча он гладит рукой расписного коня.
Он книжки листает, где сказки встают со страниц,
И также неслышно стирает он слёзы с ресниц.
Скрипит по паркету в разбитых своих сапогах,
Идёт фронтовик, не умеет ходить на носках.
Куда ж ты - шепчу я - куда? Но в квартире стоит тишина.
С чего же, ответьте, мне снова приснилась война?

Як син народився, то дивнії бачу я сни, 
Неначе мій батько загиблий вернувся з війни.
Молодший за мене мій батько, тепер вже дідусь,
Заходить в квартиру – стрічай же його, не дивуйсь.
За вікнами місяць з-за хмар визирає на мить:
Убитий мій батько в солдатському строї стоїть,
Аж ось порина над колискою в мрій таїну,
Рукою прикривши неголених щік сивину.
Він бачить: на мене й на нього так схожий онук,
Й нечутно бере його іграшки ніжно до рук,
Гортає книжки, там де казка встає з сторінок,
І сльози на віях у нього. Стиха чути крок: 
Іде по кімнаті, стареньким паркетом скрипить,
Солдат у чоботях не може навшпиньках ходить.
Куди ж Ви? – шепочу – заждіть! Але тиша в кімнаті стоїть.
До чого ж наснилася знову доба лихоліть?

© Кузьменко В.О., 2013