Душа покидає-облишує тіло
 Й летить вже нестримним птахом
 У простір зимового сивого неба,
 Креслить кола, ширяючи в посвисті бурь.

Здіймається вгору над темним лісом,
 Білесими плямами скрижанілих озер
 Та неспинно стремить понад хмари грізні,
 Де люта стужа кристалізує зір...

І зоряний снігопад застеляє вже очі
 Та Всесвіт в єдинім потоці застиг,
 Дерева стовбур тримає дев'ять Світів —
 Він Космос від краю до краю прошив...

Валькнутом палають дев'ять Чертогів,
 У вічності Ясеня стовбур тремтить,
 Дракон гризе корені йому, Вовк на прив'язі рветься,
 Больверк, Списом до Древа прибитий, висить.

Там, бачив я, Чорне Сонце в зениті
 Опалює душі бліді, спопеляє їх...
 Кінець та початок втрачають себе —
 Лиш Вічність собі там початок бере.

- Казав ти, що знаєш де Всесвіту витоки...
 То ж чи знаєш?!