Вістря холодне нещадного списа
Врізається в груди, кров вижерає -
Проходить крізь ребра його...
Вгризається в Дерева кору і тіло,
Соки пиє та живиться плоттю
Самому собі у жертву повішаного...

Дев'ять ночей, дев'ять Чертогів
Кров'ю здобривши — дивився в Безодню
Напівживий та напівмертвий...
У Хель Чертозі стояв він одною ногою
Та Велетнів Руни лягли попід іншу,
Батькові висельників, що сам був повішаний.

Ясен — для Нього, гаї – вам – дубові,
Ліси, що нерушно стоять у пітьмі,
Гілля розкинувши — приймають в обійми,
Грядами шибениць зустрічають вони.

А Тінь Його темна, що прикувана до скелі,
Стогнала й чекала у корчах та муках,
Вхиляючись яду хижого змія...
Доки не вирветься Вотана вбивця.

- Ти говорив, упізнаєш ти Його...
Чи впізнаеш?!