Кричу: "Ганьба!", але моє волання 
 Не долітає до престолу, 
 Була одна, тепер нас - тисячі, 
 І стали в коло, 
 І дивимся одне на одного, 
 Як молоді телєта. 
 Він каже: "Ето перші росткі 
 Національного самосознанія". 
 Але без него знаю я: 

 Хто не живе, той не вмирає, 
 Хто не заснув, той си не просинає, 
 Хто очі не відкрив, той ніц не баче, 
 За тобою, Морозенко, вся Вкраїна плаче. 

 Знов кричу: "Ганьба тобі! - 
 Людських сердець загальна мрія." 
 Ми колисали тебе стілько років, 
 Думали - свята, а ти - повія, 
 Тепер хто знає як воно: 
 Руйнуй чи бережи, 
 І знову каже він: "То наслідки 
 Закоханого самолюбованія". 
 Але єдине знаю я: 

 Хто не живе, той не вмирає, 
 Хто не заснув, той си не просинає, 
 Хто очі не відкрив, той ніц не баче, 
 За тобою, Морозенко, вся Вкраїна плаче. 

 Ось ви ратуєте за чистоту української мови, 
 А мені все єдино: ковбаса чи калбаса, 
 Аби вона була. 
 Ганьба! Ганьба! 
 Ганьба! Ганьба! 
 Ганьба! 
 Але єдине знаю я: 

 Хто не живе, той не вмирає, 
 Хто не заснув, той си не просинає, 
 Хто очі не відкрив, той ніц не баче, 
 За тобою, Морозенко, вся Вкраїна плаче. 

 Кричу "Ганьба!" Кому? Собі! 
 А вам дарую слід від ярма на шиї, 
 Дітей, забувших рідну мову, 
 І жаль за ваші літа молодії, 
 Коли "Ура!" кричали на любу промову. 
 Замовкни, вчений, облиш переконання! 
 Тепер вже точно знаю я: 

 Хто не живе, той не вмирає, 
 Хто не заснув, той си не просинає, 
 Хто очі не відкрив, той ніц не баче, 
 За тобою, Морозенко, вся Вкраїна плаче.